Фото примусових робітників Миколи Ріпенецького, Феодосія Безвушка та Ареона Фльорко, Хмельниччина

Ці фотографії — одні з перших у колекції. З написів на зворотах відомо, що їх надіслав своїм рідним – дружині та сину – примусовий робітник Микола Ріпенецький. Про нього вдалося знайти не так багато інформації. Народився 25 травня 1893 року у селі Руда Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині. За фахом – кухар. Принаймні з червня 1943 року був на примусових роботах у місті Хемніц в землі Саксонія. Очевидно, портретні фотографії зроблені незадовго після прибуття – для особистих документів, робочої картки або трудової книжки.

З невідомого приводу Ріпенецького арештували. Про це вдалося дізнатися з документів, які зберігаються в Архіві Арользена – Міжнародного центру документації націонал-соціалістичних переслідувань. 11 листопада 1944 року він прибув у транспорті з Хемніца до концтабору Флоссенбюрг у землі Баварія. Табірний номер – 35129. 4 грудня 1944 року Ріпенецького перевели до концтабору Міттельбау поблизу міста Нордгаузен, земля Тюрінгія. Табірний номер – 101661.

9 січня 1945 року він потрапив до так званих казарм Бьольке (Boelke-Kaserne) в Нордгаузені. Там щойно створили один з підтаборів у системі Міттельбау, куди почали звозити в’язнів, яких вважали непрацездатними. Через надзвичайно високу смертність самі в’язні назвали це місце "живим крематорієм". 9 лютого 1945 року Ріпенецький потрапив до табірного лазарету. 2 березня 1945 року цінності, які при ньому були, повернули до Міттельбау. У реєстрі "звільнень з лазарету" він фігурує під датою 3 березня 1945 року. Ймовірно, помер у ці або наступні дні.

На одній зі світлин Ріпенецький зображений поруч з двома іншими примусовими робітниками. Це були односельці Феодосій Онуфрійович Безвушко та Ареон Степанович Фльорко. Обидва народилися у селі Кізя Орининського (нині Кам’янець-Подільського) району на Хмельниччині: Безвушко – у 1904 році, Фльорко – у 1898. Принаймні з червня 1943 року вони перебували на примусових роботах у Хемніці. Звістки рідним вони подали з адреси: Хемніц, Райхенгайнерштрассе 42, Ганс Ерлер. Останній був власником слюсарних майстерень, де Безвушко та Фльорко, вочевидь, спершу й працювали.

Упродовж 1943 – 1945 років Безвушко тричі потрапляв до міської лікарні з гастритом та запаленням мигдалин. Згідно з лікарняними реєстрами, 25 жовтня 1943 року він потрапив туди з поліцейської в’язниці на Анабергерштрассе, а 10 грудня 1943 і 7 грудня 1944 – з табору на Берндорфштрассе 93.

Фльорко з 19 жовтня 1943 року працював на пилорамі фірми Моріца Раунера у місті Кінгенталь, на південь від Хемніца. Жив у таборі Старий замок (Lager Altes Schloss).

У Державному архіві Хмельницької області фільтраційних справ Безвушка та Фльорка знайти не вдалося. Проте, як вийшло дізнатися, обидва по завершенні війни таки повернулися до рідного села. Там і померли.

Несподіваним поштовхом для продовження цієї історії став пост у соцмережах художниці Олени Павлової. Вона написала про своїх бабусю та дідуся, які перебували на примусових роботах у нацистській Німеччині. На прохання розповісти більше про пережите її рідними надіслала посилання на статтю ”Під час пізнання і відбування трудової повинності у Великонімеччині” – що писали близьким остарбайтери, яку опублікувала у 2017 році.

На двох з фотографій у цій статті вдалося впізнати… Миколу Ріпенецького та Феодосія Безушка!

Як розповіла Олена, вони зберігалися у фотоархіві її дідуся, Миколи Степановича Шеремети, і саме йому були адресовані написи на зворотах. Вона його не знала – помер у 1984 році, ще до її народження. Проте його біографію вдалося встановити за документами, які Олена зберігає, розповідями, почутими від рідних, а також матеріалами фільтраційної справи, знайденої у Державному архіві Хмельницької області.

Шеремет народився 15 грудня 1923 року в селі Козин Плужнянського району на Хмельниччині. У 1940 році закінчив 9-класну школу. Після цього працював рахівником у місцевому колгоспі. Олена розповідає: "Дідусь в мене був дуже талановитий. Жартівник. Він і малював, і грав на баяні. Тобто він такий був харизматичний, наскільки я розумію".

Під час нацистської окупації він працював у громадському дворі, допоки 10 травня 1943 року його не мобілізували на примусові роботи. Олена розповідає: "Я знаю родинну легенду: він у поїзді якимось чином поставив відро з нечистотами так, що воно вивалилося на німців. Але як мінімум його не вичислили". Врешті він потрапив до села Вюстенбранд (нині у складі міста Гогенштайн-Ернсталь), де працював у фермерському господарстві Германна Гранца. Це зовсім поруч із Хемніцом і, очевидно, незадовго після прибуття Шеремет і познайомився з Безвушком.

14 квітня 1945 року у цю місцевість увійшла армія США. Незадовго після цього Шеремета передали радянській стороні. Його одразу ж призвали до Червоної армії, у складі якої прослужив до лютого 1947 року на території Румунії. Після демобілізації повернувся до Козина і почав працювати помічником бухгалтера у місцевому колгоспі. У липні 1948 року пройшов перевірку МВС через перебування на примусових роботах під час Другої світової війни.

Микола Шеремет одружився зі своєю односелицею Євгенією Михальчук, теж колишньою примусовою робітницею. За словами Олени: "Дідусь її любив ще до війни, як кажуть". У травні 1951 року вони переїхали до села Вельбівне Острозького району на Рівненщині, там у них народилася донька. Шеремет й надалі працював колгоспним бухгалтером, його дружина – вчителькою. "Це була така сільська інтелігенція. У них була величезна бібліотека. Поважали їх дуже", – розповідає про рідних Олена.